« Я хочу змінити своє життя», — сказала я і знову зіткнулась з мокрою подушкою, набитою сльозами.
Повертатись до старого, знову і знову падати, боляче ламати свою гідність. « А вона в мене є, ще й яка,» — вже вкотре кричала я услід нездійсненним мріям.
Яка ж цікава штука ця, життя. Так вміє тебе утішати марними надіями, і ти скачеш, крутишся, як собака, догоджаєш йому у всьому, а потім, в один прекрасний день, у такий спокійний, задушний день, воно тебе штовхне ненароком, ти спотикнешся — та йдеш далі. Знову штовхне, тепер у спину, ти ледве втримуєшся — та знову ступаєш! «Яка ж вона вперта,» — в думках у нього пролітає. І втретє… і ти не втримаєшся вже, тобі не допоможуть «добрим» словом, з тебе тихенько не познущаються. Все у вічі, прямо, без жалю і співчуття, без проїдливої фантазії, яка тільки звідки не береться у головах, нікчемних головах цих в`язнів. Так, саме в’язнів мерзенного існування. О, ця фантазія в них прокидається на кожному твоєму промаху. Із солодко-кислих, брудних уст злітають слова «співчуття», а в голові, в тій порожній коробці без кутів, породжується картина твого страждання.
А ти падаєш, пролітаєш, розбиваєш повітря на клаптики, опускаєшся все нижче і нижче. Дивно, як я спочатку могла бачити верхівки зелених дерев, а тепер тільки сухий стовбур, порослий мохом пень, зів’ялу траву. Відчуваю смак землі, такої вологої від води і запашної від квітів. Мені хочеться з нею зрівнятись… назавжди. Хочеться навіки стати її частинкою, завжди і всюди бачити над головою небо, таку далеку і холодну блакить. Я вже майже змирилась… я вже майже щаслива.
Комусь… жаль тебе… Уривчасто. Голоси… підіймає… Посмішка: іди… вперед.
Наталя Батигіна
