Падіння

   « Я хочу змінити своє життя», — сказала я і знову зіткнулась з мокрою подушкою, набитою сльозами.

        Повертатись до старого, знову і знову падати, боляче ламати свою гідність. « А вона в мене є, ще й  яка,»  — вже вкотре кричала я услід нездійсненним мріям.

Падіння

       Яка ж цікава штука ця, життя. Так вміє тебе утішати марними надіями, і ти скачеш, крутишся, як собака, догоджаєш йому у всьому, а потім, в один прекрасний день, у такий спокійний, задушний день, воно тебе штовхне ненароком, ти спотикнешся -  та йдеш далі. Знову штовхне, тепер у спину, ти ледве втримуєшся -  та знову ступаєш! «Яка ж вона вперта,» — в думках у нього пролітає.  І втретє… і ти не втримаєшся вже, тобі не допоможуть «добрим» словом, з тебе тихенько не познущаються. Все у вічі, прямо, без жалю і співчуття, без проїдливої фантазії, яка тільки звідки не береться у головах, нікчемних головах цих в`язнів. Так, саме в’язнів мерзенного існування. О, ця фантазія в них прокидається на кожному твоєму промаху. Із солодко-кислих, брудних уст злітають слова «співчуття», а в голові, в  тій порожній  коробці без кутів, породжується картина твого страждання.

          А ти падаєш, пролітаєш, розбиваєш повітря на клаптики, опускаєшся все нижче і нижче. Дивно, як я спочатку могла бачити верхівки зелених дерев, а тепер тільки сухий стовбур, порослий мохом пень, зів’ялу траву. Відчуваю смак землі, такої вологої від води і запашної від квітів. Мені хочеться з нею зрівнятись… назавжди. Хочеться навіки стати її частинкою, завжди і всюди бачити над головою небо,  таку далеку і холодну блакить. Я вже майже змирилась… я вже майже щаслива.

          Комусь… жаль тебе… Уривчасто. Голоси… підіймає… Посмішка:  іди… вперед.

Наталя Батигіна